Якось подумала, що хочу бути фізиком, потім подумала, що хочу піти в аспірантуру по фізиці, потім мені сподобалося працювати у Проджекторі, і я подумала, що я хочу бути кимось тут. Деякі з цих захоплень продовжуються декілька років, а деякі декілька тижнів.

Із останнього — чомусь вирішила, що можу грати у комп'ютерні ігри і встановила Відьмака, грала рази два. Вийшов серіал Відьмак, дочитую книги, подумала, що треба підійти до питання повністю. Але з грою не йде, не розумію, на якому етапі мені має сподобатися.

Колись мій вітчим сміявся наді мною, що у нас є комп'ютер, а я його не використовую і не граю в ігри. Я пройшла гру, роздрукувала на папері скарби, які виграла, принесла йому ці чесноти і на цьому все закінчилося.

Мене не можна уявити без тисячі моїх історій. На кожен випадок з життя маю по історії, в якій обов'язково є Настя Цюцка і Свєта Усаніна, щось таке. Дуже добре запам'ятовую імена і обличчя. Буває, що бачу чиєсь обличчя, півдня мучусь, потім нарешті згадую і починаю розказувати людям, яким це взагалі не потрібно.

Продж

Або мене соромляться звільнити два з половиною роки, або у мене добре виходить те, що я роблю.

Коли прийшла у Продж, думала, що це ненадовго. Якою я була, варто запитати у Ксюші Молочко. Було так: «Я все зроблю, що від мене потрібно по роботі, але спілкуватися не збираюся». Пам'ятаю, що тоді закінчила універ, у мене нічого не було, друзів не було, всі кудись роз'їхалися, я сиджу на адмінці і думаю — про що і з ким мені взагалі тут розмовляти? Максимально пробувала все робити сама, і лише тоді, коли треба було вже обов'язково щось у когось запитати, ставила закриті питання, на які треба було відповісти «так» чи «ні». Це як у неділю ти не хочеш вставати з ліжка, але вже дуже хочеться у туалет. За таким же принципом я щось запитувала. І мене Ксюша відводила вбік, купувала бутер, і як якусь тваринку з вулиці намагалася мене погладити і приручити. Казала, що дівчата жаліються, що я ні з ким не йду на контакт. Я відповідала, що це не входить у мої обов'язки.

Якось стояла зі студентом першого професіуму біля кавомашини, мовчали. Він теж не любитель розмовляти, але мабуть вирішив з мене посміятися, каже: «Ох ці незручні розмови біля кавомашини». Я кажу: «А можна і не говорити!» І пішла звідти.

Ну а потім все якось само собою пішло, вже пізніше до всіх прикипіла, особливо, коли Яна прийшла. Тоді нарешті відчула, що не одна. Деколи починаєш з людиною розмовляти і розумієш, що от, це те що треба.

Другий чи третій день роботи, Яна забула окуляри вдома. Заходить Саша, потім відчиняє двері тихенько у свій кабінет і кличе мене. Я підходжу, він такий: «А хто у нас гроші на ресепшені рахує?» Кажу: «Це Яна, вона з нами працює, ти її взяв на роботу».

Подобається в роботі те, що я постійно комусь потрібна. Не працюю на курсах з липня, але досі відповідаю на питання, який курс ми запускаємо, а чи варто на нього йти, а коли кампус, а чому реєстрація не проходить. Деколи це мене напрягає, тому що можливо я хотіла б дізнатися, як у моїх знайомих справи, а не говорити з ними про курси.

Усе починається з «Привіт, як у тебе справи?» І у другому абзаці, що насправді потрібно. У інстаграмі можуть лінк попросити, а у мене там такий контент, що я і не подумала б туди звертатися за допомогою.

Буває приходиш в бар, сідаєш за барну стійку, підходить хлопець і такий: «Привіт, я тут на курс у Проджектор хочу поступати і…» Рррр. Думаю: «Ми з тобою не знайомі, можу вести себе природно: «Я не на роботі, це бар, я не знаю, на який курс ти збираєшся поступати». І йду.