#людипоруч
Ольга Красько: «Моя стабільність полягає в постійній нестабільності»
За чотири роки Оля дійшла від перемальовування чужих сайтів до позиції Senior UX Researcher в OLX. А ми знаємо Олю як студентку найпершого річного курсу з продуктового дизайну та нашу кураторку курсу UX Research. Але й не чекали, що в її історії з'являться готи на Личаківському кладовищі, ведення особистих щоденників та декаданс.
Сарни — Львів — Київ
Переїзд в Київ та Професіум стали формуючими для мене рішеннями. Це те, що якісно змінило моє життя в іншу сторону, тому що я потрапила в інше середовище. Я отримала поштовх до того, чого раніше й уявити не могла. Звісно, я мріяла сміливо. Але завжди була сіра зона, про яку не знала. Тепер мій горизонт став ширшим, і я змогла досягнути того, про що раніше й не думала.
Я родом з містечка Сарни в Рівненській області, за сімдесят кілометрів від Білорусі. І в школі я була абсолютною протилежністю себе на Професіумі. Одна з тих непопулярних зарозумілих ботанок. Мене ніхто не любив, якийсь час навіть булили. Та я знала, що ця шкільна непопулярність залишиться тут, кожний піде своїм шляхом, і в університеті я знайду і людей, і заняття до душі. В школі не залишилося нічого, за чим би я сумувала. До батьків приїжджаю десь п'ять разів на рік, і моє ставлення до рідного міста з часом змінилося. Раніше думала, ох, знову це відстійне місто, де ніхто нічого не розуміє. А зараз це просто Сарни, які розвиваються своїм темпом. Можливо, я б жила там, якби мені було сорок років.
Після школи потрібно було кудись поступати, хотілося до Львова. Так я й опинилася на Галичині.
Я родом з містечка Сарни в Рівненській області, за сімдесят кілометрів від Білорусі. І в школі я була абсолютною протилежністю себе на Професіумі. Одна з тих непопулярних зарозумілих ботанок. Мене ніхто не любив, якийсь час навіть булили. Та я знала, що ця шкільна непопулярність залишиться тут, кожний піде своїм шляхом, і в університеті я знайду і людей, і заняття до душі. В школі не залишилося нічого, за чим би я сумувала. До батьків приїжджаю десь п'ять разів на рік, і моє ставлення до рідного міста з часом змінилося. Раніше думала, ох, знову це відстійне місто, де ніхто нічого не розуміє. А зараз це просто Сарни, які розвиваються своїм темпом. Можливо, я б жила там, якби мені було сорок років.
Після школи потрібно було кудись поступати, хотілося до Львова. Так я й опинилася на Галичині.
Оля «ввійшла в ІТ»
В мене не було бажання вивчати конкретно соціологію в університеті. Зате хотілося жити у Львові, в який я на той час закохалася, і де жило кілька друзів. Я отримала високий бал з історії, який був необхідний для соціологічної спеціальності, і що важливо, для бюджетного місця. Пройшла відбір, і тільки потім загуглила, що ж воно таке. Тоді це було дуже незрозумілим, особливо для сімнадцятирічної дівчинки з Сарн, де люди працюють здебільшого на заводах. Які там ІТ, які там високі матерії. Мої батьки не могли направити мене чи променторити, не розуміли трендів майбутнього, щоб щось підказати. Як і всі, я пішла на бюджет, як і всі, просиджувала пари, і думала — що ж я буду робити після університету.
В університетські роки я не була дуже активною. Багато тусила і була готкою. Ходила Личаківським цвинтарем, пила вино з готами, їздила на концерти. На старших курсах мене затягнуло в тусовку тоді дуже популярних ЖЖ-шників, і я почала вести власний блог. Очевидно ж, мені було що сказати світу на той момент (прихований сарказм). Писала критичні та сатиричні дописи на гендерно-релігійну тематику, від яких бомбило в галичан. Вигрібала я достатньо, особливо за критику хресної ходи. В одному анонімному коментарі я спалила свого університетського викладача. І було дуже соромно. Коли ти там живеш, ти все ж починаєш асоціювати себе з Галичиною. З блогерства мене затягнули в журналістику. Рік навіть працювала журналісткою, по пів року в Дивись.інфо та Zaxid.net, і зрозуміла, що це зовсім не моя історія.
Зі своєю соціологічною освітою я потрапила в дизайн, як і всі мої львівські друзі — «ввійшла в ІТ». Знала трохи Photoshop, подружка працювала вебдизайнеркою. Я почала дуже багато самостійно вчитися, шукала туторіали, відео на ютубі, знайшла менторку. Звідкілясь в мене було розуміння, як треба вчитися. Буквально з нуля вчила графічні редактори, перемальовувала купу чужих сайтів, читала мільйон статей по UX. Весь 2015 рік я вчила «ці ваші вебдизайни», а наприкінці року вже вийшла на першу роботу. Пішла на стажування разом з іншою дівчинкою. Вона була більш вималювана, мала досвід роботи графічною дизайнеркою і засиджувалася понаднормово. І взагалі на моєму фоні виглядала краще. Через місяць зі мною попрощалися, а її залишили. Мене наздогнала сильна фрустрація — і я почала ще більше єб*шити, ще більше вчитися. Моя тривожність зіграла мені на руку, і вже в грудні мене взяли на нову роботу в студію. Я продовжувала панічно працювати, і вже за 4 місяці виросла з цієї роботи. Мене взяли в іншу невелику аутсорс-контору. Я навалювала в такому ж темпі, аж коли отримала офер від SoftServe. Туди я прийшла вже на middle-позицію.
В університетські роки я не була дуже активною. Багато тусила і була готкою. Ходила Личаківським цвинтарем, пила вино з готами, їздила на концерти. На старших курсах мене затягнуло в тусовку тоді дуже популярних ЖЖ-шників, і я почала вести власний блог. Очевидно ж, мені було що сказати світу на той момент (прихований сарказм). Писала критичні та сатиричні дописи на гендерно-релігійну тематику, від яких бомбило в галичан. Вигрібала я достатньо, особливо за критику хресної ходи. В одному анонімному коментарі я спалила свого університетського викладача. І було дуже соромно. Коли ти там живеш, ти все ж починаєш асоціювати себе з Галичиною. З блогерства мене затягнули в журналістику. Рік навіть працювала журналісткою, по пів року в Дивись.інфо та Zaxid.net, і зрозуміла, що це зовсім не моя історія.
Зі своєю соціологічною освітою я потрапила в дизайн, як і всі мої львівські друзі — «ввійшла в ІТ». Знала трохи Photoshop, подружка працювала вебдизайнеркою. Я почала дуже багато самостійно вчитися, шукала туторіали, відео на ютубі, знайшла менторку. Звідкілясь в мене було розуміння, як треба вчитися. Буквально з нуля вчила графічні редактори, перемальовувала купу чужих сайтів, читала мільйон статей по UX. Весь 2015 рік я вчила «ці ваші вебдизайни», а наприкінці року вже вийшла на першу роботу. Пішла на стажування разом з іншою дівчинкою. Вона була більш вималювана, мала досвід роботи графічною дизайнеркою і засиджувалася понаднормово. І взагалі на моєму фоні виглядала краще. Через місяць зі мною попрощалися, а її залишили. Мене наздогнала сильна фрустрація — і я почала ще більше єб*шити, ще більше вчитися. Моя тривожність зіграла мені на руку, і вже в грудні мене взяли на нову роботу в студію. Я продовжувала панічно працювати, і вже за 4 місяці виросла з цієї роботи. Мене взяли в іншу невелику аутсорс-контору. Я навалювала в такому ж темпі, аж коли отримала офер від SoftServe. Туди я прийшла вже на middle-позицію.
Найкрутіше на курсі відбувалося не під час лекцій, а в перервах між ними
Уперше я дізналася про Проджектор від знайомих. Розповідали, мовляв, є в Києві така школа, де все круто, не так, як ми звикли. Я навіть планувала поїхати на три місяці просто заради курсів до Києва, та все ніяк могла знятися з місця. Мій ексхлопець вирішив поїхати вчитися на тоді ще тримісячний курс про продуктовій аналітиці до Саші Іванова. Просто їздив на 5 днів до Києва, а на вихідні повертався до Львова. І дуже захопливо розповідав про навчання. Для мене це був спосіб вийти на наступний рівень в розумінні дизайну.
З Денисом Суділковським я була знайома ще до Проджектора через спільних друзів. Побачила у нього в фейсбуці анонс першого річного курсу з продуктового дизайну — виглядало ну дуже амбітно. Я зрозуміла, що потребую цього. Зібралася, поступила, організувала релокейт на роботі та переїхала до Києва. У 25 років переїжджати в інше місто набагато легше, ніж в 17. Як мінімум фінансова сторона питання не турбує. Ти розумієш краще себе та свої цілі. Переїзд до Києва був більше, ніж просто «треба в універ». Я знала, чого я їду на Професіум та що хочу там отримати. Звісно, адаптація потребувала часу, й досить багато, адже мені складно пристосовуватися.
Найяскравіше, що трапилося зі мною на професіумі — зустріч з Ромою Іванусь, яка тепер працює продуктовою дизайнеркою в ЛУН.
Я прийшла на Професіум з впевненістю, що я тут найкраща, і зараз всі про це дізнаються. І зустріла таку ж кобіту зі Львова, Роману, яка навпаки хотіла все львівське залишити позаду, їй набридло це місто. Вона здавалася сміливою та впевненою, і я зрозуміла, що хочу з нею подружитися. За кілька місяців розтопила її серце, і ми самоорганізувалися в тандем, про який знали та чули чи не всі в Проджекторі — що є такі дві дуже розумні та дуже нарвані львів'янки на курсі в Дениса. Ми до кінця не дослуховували лекції, бо заходили у власні фрактали та спілкувалися між собою, обговорювали думки про матеріал. Саша Іванов навіть розсадив нас під час свого модулю (хоча я відповіла на всі його питання, і виник кумедний контраст між поведінкою та знаннями). Він просто хотів більше дисципліни. Згодом це навіть стало постійним мемом в групі, бо «львів'янок розсадили». Після того він називав нас своїми улюбленими студентками, а ми його — своїм улюбленим куратором.
Ми були дуже товариською, дружньою групою. Є фотографія, де сидить Ілля Алістратенко, ще хтось біля нього, і всі довкола зібралися, втикають в екран, активно коментують — такі собі «експертні збори». Ми були поряд та підтримували один одного. Я бачила, як люди довкола мене ростуть, і це було вау. Спільнота стала найкращим, що я отримала на Професіумі.
З Денисом Суділковським я була знайома ще до Проджектора через спільних друзів. Побачила у нього в фейсбуці анонс першого річного курсу з продуктового дизайну — виглядало ну дуже амбітно. Я зрозуміла, що потребую цього. Зібралася, поступила, організувала релокейт на роботі та переїхала до Києва. У 25 років переїжджати в інше місто набагато легше, ніж в 17. Як мінімум фінансова сторона питання не турбує. Ти розумієш краще себе та свої цілі. Переїзд до Києва був більше, ніж просто «треба в універ». Я знала, чого я їду на Професіум та що хочу там отримати. Звісно, адаптація потребувала часу, й досить багато, адже мені складно пристосовуватися.
Найяскравіше, що трапилося зі мною на професіумі — зустріч з Ромою Іванусь, яка тепер працює продуктовою дизайнеркою в ЛУН.
Я прийшла на Професіум з впевненістю, що я тут найкраща, і зараз всі про це дізнаються. І зустріла таку ж кобіту зі Львова, Роману, яка навпаки хотіла все львівське залишити позаду, їй набридло це місто. Вона здавалася сміливою та впевненою, і я зрозуміла, що хочу з нею подружитися. За кілька місяців розтопила її серце, і ми самоорганізувалися в тандем, про який знали та чули чи не всі в Проджекторі — що є такі дві дуже розумні та дуже нарвані львів'янки на курсі в Дениса. Ми до кінця не дослуховували лекції, бо заходили у власні фрактали та спілкувалися між собою, обговорювали думки про матеріал. Саша Іванов навіть розсадив нас під час свого модулю (хоча я відповіла на всі його питання, і виник кумедний контраст між поведінкою та знаннями). Він просто хотів більше дисципліни. Згодом це навіть стало постійним мемом в групі, бо «львів'янок розсадили». Після того він називав нас своїми улюбленими студентками, а ми його — своїм улюбленим куратором.
Ми були дуже товариською, дружньою групою. Є фотографія, де сидить Ілля Алістратенко, ще хтось біля нього, і всі довкола зібралися, втикають в екран, активно коментують — такі собі «експертні збори». Ми були поряд та підтримували один одного. Я бачила, як люди довкола мене ростуть, і це було вау. Спільнота стала найкращим, що я отримала на Професіумі.
Професіум справді настільки складний, як про нього розповідають. Не те, що там дуже складна програма, все ж це не rocket science. Але навчання складне зі сторони ресурсів та тайм-менеджменту — по суті ти підписуєшся на ще одну роботу. Тобі треба вирішувати ті самі завдання в плані когнітивного навантаження. Ти відпахуєш на роботі, потім тягнеш себе в Продж — далі думати. Виконуєш купу домашок. Це виснажує в якийсь момент, але бажання кинути не виникало ні разу.
Часу для себе як для особистості не було взагалі. Ти повинна завжди бути на одній хвилі, не випадаючи з процесу. Це як перестати тренуватися на тиждень — опісля важко повертатися назад. Групова робота була найскладнішою. Наша провальна освіта не навчила нас співпрацювати. Коли ти ще недостатньо зріла особистість, важко будувати взаємодію з іншими людьми та очікування від неї. Треба було вчитися домовлятися.
У мене завжди була така установка по житті — не давати слабину. Не показувати, що ти чогось не знаєш, чи не вмієш. Батьки завжди тиснули: ти маєш бути найкращою. Це щось посередині між комплексом меншовартості та синдромом самозванця. Я змінилася на Професіумі. Раніше була ботанкою, дуже старанною, дуже амбітною, яка була впевнена, що знає трохи більше за інших. На курсі я була однією з найсильніших, через що і поводилася досить впевнено. Пройшло пару групових робіт, і довелося дати своїй короні впасти. Я звернула увагу на інших людей і почала поважати їхній досвід. Певно, раніше була не дуже глибокою людиною, якщо не робила цього.
Мене відпустило, коли я спостерігала за досвідом інших людей, як вони підходять до завдань, як реагують на невдачі, помилки й ітерації. Зрозуміла, що нічим не краща і не гірша за інших людей. У всіх є свої сильні та слабкі риси, які можуть бути комплементарними з моїми. Я маю дуже жвавий розум, я можу швидко зрозуміти, як діяти в тому чи іншому випадку; разом з тим я недостатньо посидюча та терпелива, щоб докопатися до глибоких деталей. У тандемі з іншими людьми вдавалося досягнути максимально крутих результатів.
Часу для себе як для особистості не було взагалі. Ти повинна завжди бути на одній хвилі, не випадаючи з процесу. Це як перестати тренуватися на тиждень — опісля важко повертатися назад. Групова робота була найскладнішою. Наша провальна освіта не навчила нас співпрацювати. Коли ти ще недостатньо зріла особистість, важко будувати взаємодію з іншими людьми та очікування від неї. Треба було вчитися домовлятися.
У мене завжди була така установка по житті — не давати слабину. Не показувати, що ти чогось не знаєш, чи не вмієш. Батьки завжди тиснули: ти маєш бути найкращою. Це щось посередині між комплексом меншовартості та синдромом самозванця. Я змінилася на Професіумі. Раніше була ботанкою, дуже старанною, дуже амбітною, яка була впевнена, що знає трохи більше за інших. На курсі я була однією з найсильніших, через що і поводилася досить впевнено. Пройшло пару групових робіт, і довелося дати своїй короні впасти. Я звернула увагу на інших людей і почала поважати їхній досвід. Певно, раніше була не дуже глибокою людиною, якщо не робила цього.
Мене відпустило, коли я спостерігала за досвідом інших людей, як вони підходять до завдань, як реагують на невдачі, помилки й ітерації. Зрозуміла, що нічим не краща і не гірша за інших людей. У всіх є свої сильні та слабкі риси, які можуть бути комплементарними з моїми. Я маю дуже жвавий розум, я можу швидко зрозуміти, як діяти в тому чи іншому випадку; разом з тим я недостатньо посидюча та терпелива, щоб докопатися до глибоких деталей. У тандемі з іншими людьми вдавалося досягнути максимально крутих результатів.
Ти не завжди маєш право на помилку
Повернулася на курс до Юри Грановського, коли мене взяли на посаду UX-дослідниці в OLX. Хоча раніше я проводила досить багато досліджень, та працювала суто з дизайном. В мене поселилася тривога всередині, що я недостатньо хороша в цьому, і мене звільнять. Коли в тебе є такі комплекси з дитинства, коли батьки тебе люблять, тільки коли ти приносиш хороші оцінки й ти найкраща, то ти очікувано боїшся помилитися. А тут мене ще й взяли на senior-позицію, а не на джуна, який має право на помилку. Звісно, я перелякалася. Це більше говорить про мене, як про людину з власними тривогами, комплексами та світоглядними пробілами. Вирішила максимально підстелити собі подушок для можливих падінь. На курс до Юри пішла якраз для цього — і щоб розкласти по поличках всі попередні знання та відчувати, що я зробила все можливе, щоб мене не викурили з роботи.
Хоча не скажу, що отримала надзвичайно нові знання — зрештою, в мене соціологічна освіта, і про методологію я знаю все. Та були моменти, які стерлися за 4 роки роботи дизайнеркою. Юра допоміг пригадати забуте, систематизувати все, зрозуміти, як перенести всі соціологічні методології в UX-дизайн.
Зараз відчуваю, що мені набрид UX. Здається, що я дійшла до певного рівня насичення. Я знаю, що є купа всього, чого я не знаю. Але я більше не ставлюся до UX з тим пієтетом та захопленням, як було раніше. Ніби я банально вигоріла, бо досить інтенсивно рухалася своєю кар'єрною драбиною — за чотири роки до senior. Я не знаю, як довго це триватиме і чи захочу я змінити професію. Але думаю, що UX це буде далеко не останнє, чим я займатимуся в житті.
Хоча не скажу, що отримала надзвичайно нові знання — зрештою, в мене соціологічна освіта, і про методологію я знаю все. Та були моменти, які стерлися за 4 роки роботи дизайнеркою. Юра допоміг пригадати забуте, систематизувати все, зрозуміти, як перенести всі соціологічні методології в UX-дизайн.
Зараз відчуваю, що мені набрид UX. Здається, що я дійшла до певного рівня насичення. Я знаю, що є купа всього, чого я не знаю. Але я більше не ставлюся до UX з тим пієтетом та захопленням, як було раніше. Ніби я банально вигоріла, бо досить інтенсивно рухалася своєю кар'єрною драбиною — за чотири роки до senior. Я не знаю, як довго це триватиме і чи захочу я змінити професію. Але думаю, що UX це буде далеко не останнє, чим я займатимуся в житті.
Я потребую естетики в житті
На мене впливає і погода, і те, що бачу з вікна. Красиве — це те, що викликає відчуття насолоди та спокою, дає зрозуміти відчуття епохи, минулої чи теперішньої; це повага до спадщини та доглянутість.
Не було ще жодного дня, щоб я не скучала за Львовом. У Львові життя більш розмірене, більш наповнене естетичними смислами. Попри те, що люди там живуть досить консервативні та релігійні, ця традиційність надає Львову своє обличчя. Воно не таке динамічне, як в Києві, де живуть люди з різними бекграундами та мовами. Галичина більш стала, і навіть ті, хто приїжджають — асимілюються. Скучаю за цією розміреністю, приналежністю до громади, відчуттям ідентичності. В них інші цінності, набагато ближчі мені, ніж київські. Вони нікуди не спішать, сидять на відкритих терасах в Старому місті та думають про своє хороше життя.
Не приховую, що не люблю Київ. Але попри все живу тут вже третій рік. У Києві я знайшла нові смисли й нову себе. І той Львів перестав по-справжньому бути моїм, щойно потяг рушив з вокзалу. Це незворотний процес. Я люблю той Львів, яким він був для мене, юної та в пошуках. Якщо я повернуся туди зараз, як людина, яка знайшла і сама себе зробила, це буде інше відчуття.
Востаннє перед карантином їздила в Братиславу. Вона дуже нагадує Львів компактністю, затишком та вузькими вуличками. Ти перебуваєш там в іншій атмосфері, яка формує твій настрій.
Найбільше подобається Берлін. І він ні в якому разі не схожий на Київ. Там низька забудова з оригінальними вікнами та брамами. Нові будівлі не виглядають еклектично, а органічно вписуються в містобудівничі норми. Там неймовірно багато публічних місць, скверів, великих та малих парків. А ще Копенгаген крутий. Він може здатися нудним, якщо ти хочеш двіжувати. А я інтровертна людина, яка любить багато переживати в собі й багато споглядати. Тому для мене Копенгаген дуже красивий. Я не шукаю дискотек, рейвів, а лише простір для рефлексії.
Мені подобається знаходити неочікувані, непопулярні хащі. Якось мені друг показав старе закинуте кладовище, не зрозуміло якої конфесії, біля мечеті на Подолі. Подобаються отакі місця та закутки. Коли жила на Дружби народів, знайшла приватний сектор на Менделєєва, в сторону Либідської. А зараз переїхала на Деміїївку і натрапила на Совські ставки та цікаві болота.
Не було ще жодного дня, щоб я не скучала за Львовом. У Львові життя більш розмірене, більш наповнене естетичними смислами. Попри те, що люди там живуть досить консервативні та релігійні, ця традиційність надає Львову своє обличчя. Воно не таке динамічне, як в Києві, де живуть люди з різними бекграундами та мовами. Галичина більш стала, і навіть ті, хто приїжджають — асимілюються. Скучаю за цією розміреністю, приналежністю до громади, відчуттям ідентичності. В них інші цінності, набагато ближчі мені, ніж київські. Вони нікуди не спішать, сидять на відкритих терасах в Старому місті та думають про своє хороше життя.
Не приховую, що не люблю Київ. Але попри все живу тут вже третій рік. У Києві я знайшла нові смисли й нову себе. І той Львів перестав по-справжньому бути моїм, щойно потяг рушив з вокзалу. Це незворотний процес. Я люблю той Львів, яким він був для мене, юної та в пошуках. Якщо я повернуся туди зараз, як людина, яка знайшла і сама себе зробила, це буде інше відчуття.
Востаннє перед карантином їздила в Братиславу. Вона дуже нагадує Львів компактністю, затишком та вузькими вуличками. Ти перебуваєш там в іншій атмосфері, яка формує твій настрій.
Найбільше подобається Берлін. І він ні в якому разі не схожий на Київ. Там низька забудова з оригінальними вікнами та брамами. Нові будівлі не виглядають еклектично, а органічно вписуються в містобудівничі норми. Там неймовірно багато публічних місць, скверів, великих та малих парків. А ще Копенгаген крутий. Він може здатися нудним, якщо ти хочеш двіжувати. А я інтровертна людина, яка любить багато переживати в собі й багато споглядати. Тому для мене Копенгаген дуже красивий. Я не шукаю дискотек, рейвів, а лише простір для рефлексії.
Мені подобається знаходити неочікувані, непопулярні хащі. Якось мені друг показав старе закинуте кладовище, не зрозуміло якої конфесії, біля мечеті на Подолі. Подобаються отакі місця та закутки. Коли жила на Дружби народів, знайшла приватний сектор на Менделєєва, в сторону Либідської. А зараз переїхала на Деміїївку і натрапила на Совські ставки та цікаві болота.
Люди довкола
У дитинстві поряд завжди була бабуся. Вона працювала вчителькою, тому в чотири роки я вже вміла писати та читати, а до семи років пройшла майже всю програму молодшої школи по читанню. В старшій та середній школі я відкрила для себе інтернет і вже знала, де і що я маю почитати в мережі. Десь з того періоду і до двадцятиріччя на мене сильно впливала солістка гурту Evanescence. Я перекладала їхню лірику, слухала та читала інтерв'ю, де вона пояснювала свої тексти.
Ще донедавна на мене впливали люди з Проджектора: Денис, Саша Іванов. Ми багато часу проводили в Проджекторі й хотіли на них рівнятися. Зараз цей період Проджектора затихнув, і мені важко сказати, хто впливає на мене зараз. Сильно вплинула на мене Романа. Вона з нас двох була тією, хто не боявся нового, була першою в деяких речах, тому я часто йшла за нею.
На роботі мене надихає моя менеджерка та водночас менторка. Дуже цікава жінка з Південної Африки. У неї схожий бекграунд та робочий шлях, коли вона була єдиним ресьорчером на країну. Ми пройшли досвід боротьби з депресією, вона підтримує боді позитив та fat acceptance, і знає, як ти почуваєшся, коли тебе булять за зайву вагу. Вона розуміє, як бути інтроверткою у великій компанії людей. Мені близький її підхід до роботи. Захоплює те, як вона знаходить правильні слова та підходи, ті дискурси, в яких вона працює. Досить тендітна особистість, але разом з тим правильна та осмислена в роботі. За рік, що вона мене менторить, я сильно змінила свій погляд на деякі речі. Вона допомогла мені акліматизуватися в OLX та зрозуміти, які сторони мені треба розвивати, а які ні. Я можу попросити поради, як краще сформулювати свій посил для інших людей, щоб вони мене зрозуміли.
Багато людей думають, що екстравертка. Я не проти поговорити, і майже завжди здаюся веселою. Але це напрацьована навичка. Я зрозуміла, що люди не будуть мене сприймати, якщо я не буду екстравертною. Так я можу привернути їх до себе.
Попри свою інтровертність, якимось чином я провела першу публічну лекцію в Проджекторі, і відбувся цей обмін енергії. Вона мене наповнила, і вийшло, що я не втратила ресурсів, а обмінялася ними. Мене ніхто не змушує до комунікації, коли я читаю лекцію чи проводжу воркшоп. Я займаю домінантну позицію, тому мені не потрібно слухати мільйони нецікавих мені розмов. Досвід викладання дозволяє мені не лише соціалізуватися, але й знайомитися з перспективами інших людей.
З переїздом в Київ стало гірше із соціалізацією, бо у Львові в мене була дуже давнішня компанія, не потрібно було використовувати скіл пошуку нових друзів, тому він атрофувався. Мені бракує таких друзів, які в мене були у Львові. Так, я можу з ними зідзвонитися, але моє життя тепер тут, і я не можу вечорами сидіти на телефоні. Нові знайомства заводити складно, тому я спілкуюся з одним-двома близькими друзями, і цього вистачає. Іноді спеціально ходжу на лекції, щоб з кимось поспілкуватися опісля.
Ще донедавна на мене впливали люди з Проджектора: Денис, Саша Іванов. Ми багато часу проводили в Проджекторі й хотіли на них рівнятися. Зараз цей період Проджектора затихнув, і мені важко сказати, хто впливає на мене зараз. Сильно вплинула на мене Романа. Вона з нас двох була тією, хто не боявся нового, була першою в деяких речах, тому я часто йшла за нею.
На роботі мене надихає моя менеджерка та водночас менторка. Дуже цікава жінка з Південної Африки. У неї схожий бекграунд та робочий шлях, коли вона була єдиним ресьорчером на країну. Ми пройшли досвід боротьби з депресією, вона підтримує боді позитив та fat acceptance, і знає, як ти почуваєшся, коли тебе булять за зайву вагу. Вона розуміє, як бути інтроверткою у великій компанії людей. Мені близький її підхід до роботи. Захоплює те, як вона знаходить правильні слова та підходи, ті дискурси, в яких вона працює. Досить тендітна особистість, але разом з тим правильна та осмислена в роботі. За рік, що вона мене менторить, я сильно змінила свій погляд на деякі речі. Вона допомогла мені акліматизуватися в OLX та зрозуміти, які сторони мені треба розвивати, а які ні. Я можу попросити поради, як краще сформулювати свій посил для інших людей, щоб вони мене зрозуміли.
Багато людей думають, що екстравертка. Я не проти поговорити, і майже завжди здаюся веселою. Але це напрацьована навичка. Я зрозуміла, що люди не будуть мене сприймати, якщо я не буду екстравертною. Так я можу привернути їх до себе.
Попри свою інтровертність, якимось чином я провела першу публічну лекцію в Проджекторі, і відбувся цей обмін енергії. Вона мене наповнила, і вийшло, що я не втратила ресурсів, а обмінялася ними. Мене ніхто не змушує до комунікації, коли я читаю лекцію чи проводжу воркшоп. Я займаю домінантну позицію, тому мені не потрібно слухати мільйони нецікавих мені розмов. Досвід викладання дозволяє мені не лише соціалізуватися, але й знайомитися з перспективами інших людей.
З переїздом в Київ стало гірше із соціалізацією, бо у Львові в мене була дуже давнішня компанія, не потрібно було використовувати скіл пошуку нових друзів, тому він атрофувався. Мені бракує таких друзів, які в мене були у Львові. Так, я можу з ними зідзвонитися, але моє життя тепер тут, і я не можу вечорами сидіти на телефоні. Нові знайомства заводити складно, тому я спілкуюся з одним-двома близькими друзями, і цього вистачає. Іноді спеціально ходжу на лекції, щоб з кимось поспілкуватися опісля.
Зараз більше фокусуюся на собі внутрішній
Мене захоплює мистецтво. Я вже намагаюся займатися тим, що хотілося б робити в старості. Мені подобається фотографувати й передавати емоції не словами, яких іноді не вистачає, а через мистецтво. Коли ти співаєш, люди вже по твоєму тембру, емоціям та голосу можуть зрозуміти, що ти доносиш і про що ти розповідаєш. Так само з фотографією. Показати та підмітити ті речі, які мені подобаються, щоб люди теж знайшли в цьому відгук.
Люблю дивитися польські відео на YouTube. Я взагалі вивчаю польську зараз, бо це не надто складна мова, а на роботі багато поляків. Комунікувати польською рідніше, ніж англійською.
З книжками було складно, поки я присвячувала час кар'єрі. Я читала багато подібних до «Творчої впевненості» книжок. Не на конкретну тему, але точно не художні. А ще цікавилася маркетингом, комунікаціями та психологією. Останні, що згадую — «Сила інтровертів», «Ненасильницьке спілкування» та «В пастці депресії». Вони допомогли мені переосмислити деякі свої проблеми й стати ефективнішою в комунікації.
Переважно я дивлюся детективні серіали — з тих, які ви дивитеся одним оком, одним вухом, поки готуєте собі поїсти. Серіали дивлюся здебільшого для того, щоб відволіктися. Хочеться переживати близькі мені емоції. Бо ж доведено, що ті емоції, які ти переживаєш через серіали чи книжки, твій мозок сприймає так, ніби ти переживаєш це насправді.
Зазвичай, коли в мене з'являється вільний час, наприклад, коли чекаю свій рейс, я пишу. Відкриваю Evernote і починаю щось записувати свої рефлексії до деяких ситуацій, свої почуття. Я дуже раціональна в рішеннях, при цьому часто ігнорую те, що я сама почуваю в конкретній ситуації. Згадую свої емоції, роблю ретроспективу. В цьому темпі, в якому ми живемо, дуже мало з'являється часу, щоб порефлексувати над чимось, подумати та зважити рішення.
Люблю дивитися польські відео на YouTube. Я взагалі вивчаю польську зараз, бо це не надто складна мова, а на роботі багато поляків. Комунікувати польською рідніше, ніж англійською.
З книжками було складно, поки я присвячувала час кар'єрі. Я читала багато подібних до «Творчої впевненості» книжок. Не на конкретну тему, але точно не художні. А ще цікавилася маркетингом, комунікаціями та психологією. Останні, що згадую — «Сила інтровертів», «Ненасильницьке спілкування» та «В пастці депресії». Вони допомогли мені переосмислити деякі свої проблеми й стати ефективнішою в комунікації.
Переважно я дивлюся детективні серіали — з тих, які ви дивитеся одним оком, одним вухом, поки готуєте собі поїсти. Серіали дивлюся здебільшого для того, щоб відволіктися. Хочеться переживати близькі мені емоції. Бо ж доведено, що ті емоції, які ти переживаєш через серіали чи книжки, твій мозок сприймає так, ніби ти переживаєш це насправді.
Зазвичай, коли в мене з'являється вільний час, наприклад, коли чекаю свій рейс, я пишу. Відкриваю Evernote і починаю щось записувати свої рефлексії до деяких ситуацій, свої почуття. Я дуже раціональна в рішеннях, при цьому часто ігнорую те, що я сама почуваю в конкретній ситуації. Згадую свої емоції, роблю ретроспективу. В цьому темпі, в якому ми живемо, дуже мало з'являється часу, щоб порефлексувати над чимось, подумати та зважити рішення.
Мало хто задумується над конструктом ідентичності
Мене турбує політична ситуація в Україні та ставлення до української мови й ідентичності. Для мене поняття ідентичності не є новим, але усвідомлювати його почала відносно недавно. Я впевнена, що є прошарок людей, які погодяться, що за останній рік Україна повертається назад. Це річ, яку не можна взяти й поміряти, вона висить в повітрі й стає все густішою. Для мене, як для українки, яка говорить українською, дуже складно перебувати зокрема в Києві, де мова не є конструктом та маркером ідентичності людини. Це проблема витає в Україні й болить мені. Люди не паряться, з чого вони, як українці, складаються. Для того, щоб ця країна запрацювала, нам потрібно визначитися з тим, як ми ставимося до важливих речей. Наприклад, до Дня перемоги. В усьому світі це День примирення та пам'яті, і нам потрібно визначитися, разом з ким та як ми вшановуємо цей день.
Те, що в Євросоюзу немає кордонів, не робить німця менше німцем, а француза менше французом. Поки ти не усвідомив сам себе, ти не можеш усвідомити, куди тобі потрібно рухатися. Це постійна відсутність ядра цінностей та базових орієнтирів.
В загальному мене ще цікавлять гендерні питання та питання сексуального просвітництва. Маю потребу долучитися до того, щоб сексуальне просвітництво та гендерне виховання в Україні рухалося не в сторону патріархату та падіння демографічних показників, а до думки, що підіймати демографічні показники потрібно через загальне підвищення рівня життя. Мені б хотілося донести це хоча б до кількох молодих дівчат та хлопців, щоб суспільство стало здоровішим. Є дівчата, які сприймають мене як «ту, що змогла», і мені дуже прикро, що колись вони прийняли не те рішення і забрели в сумні закутки. Якби вони мали більше впевненості та наполегливості й дозволяли їхньому голосу бути почутим, то все могло б скластися інакше.
Те, що в Євросоюзу немає кордонів, не робить німця менше німцем, а француза менше французом. Поки ти не усвідомив сам себе, ти не можеш усвідомити, куди тобі потрібно рухатися. Це постійна відсутність ядра цінностей та базових орієнтирів.
В загальному мене ще цікавлять гендерні питання та питання сексуального просвітництва. Маю потребу долучитися до того, щоб сексуальне просвітництво та гендерне виховання в Україні рухалося не в сторону патріархату та падіння демографічних показників, а до думки, що підіймати демографічні показники потрібно через загальне підвищення рівня життя. Мені б хотілося донести це хоча б до кількох молодих дівчат та хлопців, щоб суспільство стало здоровішим. Є дівчата, які сприймають мене як «ту, що змогла», і мені дуже прикро, що колись вони прийняли не те рішення і забрели в сумні закутки. Якби вони мали більше впевненості та наполегливості й дозволяли їхньому голосу бути почутим, то все могло б скластися інакше.
Найбільша суперечність, з якою я живу — між тим, щоб бути сильною і собою
Я екстравертна інтровертка. Життєрадісна декадансерка, весела та меланхолійна водночас. Я постійно живу в суперечностях, і моя стабільність полягає в постійній нестабільності. Мені ок з цим.
Користь і шкода — це два виміри, якими я керуюся в прийнятті рішень. Я завжди прагну до «win-win», щоб і мені було добре, й іншим не зашкодило. Для мене важливо бути чесною. Ти просто дивишся на ситуацію і визначаєшся, чи це резонує з тобою, чи ні.
У мене підвищене відчуття справедливості, і мені важко інколи себе стримувати, щоб не висказатися на болючу тему. Тому люди можуть сприймати мене конфліктною. А не хочеться такою здаватися, звісно. Хочеться, щоб інші сприймали мене щирою, відкритою та не злою. Просто хорошою людиною.
Я людина-декаданс, і часто сумую. Можливо, тому мені й готика подобалася. Є ось цей концепт темної естетики, що сум може бути красивим. Тому мені подобається довго розмовляти про вічні теми на балконі за келихом вина. Це про те, як завдяки правильній людині та глибині розмови ти більше занурюєшся в саму себе.
Є один спогад, який хочеться зберегти назавжди. Коли вже бувши дорослою я відкрила щоденники зі свого шістнадцяти- чи вісімнадцятиріччя, найгіршого періоду в житті, й чітко усвідомила різницю між тою, якою я була і тою, якою я стала. І це було таке полегшення. Закриття гештальту. Я вирвалася.
Користь і шкода — це два виміри, якими я керуюся в прийнятті рішень. Я завжди прагну до «win-win», щоб і мені було добре, й іншим не зашкодило. Для мене важливо бути чесною. Ти просто дивишся на ситуацію і визначаєшся, чи це резонує з тобою, чи ні.
У мене підвищене відчуття справедливості, і мені важко інколи себе стримувати, щоб не висказатися на болючу тему. Тому люди можуть сприймати мене конфліктною. А не хочеться такою здаватися, звісно. Хочеться, щоб інші сприймали мене щирою, відкритою та не злою. Просто хорошою людиною.
Я людина-декаданс, і часто сумую. Можливо, тому мені й готика подобалася. Є ось цей концепт темної естетики, що сум може бути красивим. Тому мені подобається довго розмовляти про вічні теми на балконі за келихом вина. Це про те, як завдяки правильній людині та глибині розмови ти більше занурюєшся в саму себе.
Є один спогад, який хочеться зберегти назавжди. Коли вже бувши дорослою я відкрила щоденники зі свого шістнадцяти- чи вісімнадцятиріччя, найгіршого періоду в житті, й чітко усвідомила різницю між тою, якою я була і тою, якою я стала. І це було таке полегшення. Закриття гештальту. Я вирвалася.
Авторка: Юлія Клебан
Фото: Наталія Азаркіна
Локація: Голосіївський ліс
Фото: Наталія Азаркіна
Локація: Голосіївський ліс
#людипоруч
Сподобалась стаття?
