Найголовніше про мене — я людина і люблячий внук своєї бабусі.

Бабуся Емма — прекрасна людина. Має фейсбук, мессенджер, веде інстаграм. Непогано як для людини 78 років.

Одного разу Емма заходить така на кухню і каже: «Маленькі жінки створені для кохання». А якось підходить ввечері: «Ей, Еміль, а у тебе є біткоїни?» Так ми й живемо.

Народився у Польщі, з трьох років живу у Києві, тому можу вважати себе киянином. Але мені ніколи не сиділося на місці, подобалося десь лазити. Циганський табір — взяв і пішов. Був період, коли я жив у Ірані, трохи у Лондоні. Питання навіть не у грошах. Немає грошей — автостопом, зайцем у електричці в сусіднє село, є гроші — кудись далі.

Коли мені було 16, ми по обміну поїхали у Лондон. От просто моє місто, все там сподобалося — і люди з долею снобізму, і британський гумор, і колір будинків. Дуже круто. Програма закінчилася, а я залишився. На 6 місяців. Тепер хочеться повернутися туди, ще раз відчути місто.

Коли розумію, що мені потрібно сидіти на одному місці цілий місяць, це наводить на мене жах.

Дуже люблю автостоп, це така романтика. Подобається спосіб руху, сам процес, ну і історії, звичайно. У цьому й прикол — ти бачиш стількох людей з різним сприйняттям цього світу. Різні люди, долі, погляди. Бувають і дуже стрьомні ситуації з розряду: «Ну бувай, життя. Я любив тебе, мамо». Але поки ти молодий — їдь.

Живу у швидкому темпі. Холерик сам по собі, і не вмію жити поступово, розмірено. Я як білка на вигулі.

Мене не можна уявити без дурного гумору (якщо це можна назвати гумором), без фонтану абсурду, який я іноді собі дозволяю. Зараз вже не так, а раніше, багато років назад, взагалі казали — це довбанутий чувак, не підходь до нього.

Ніколи в житті нічого не боявся. Ні висоти, ні темноти. А от у 31 рік зрозумів, що у мене є фобія — бите скло. Якщо я йду вулицею і бачу скло, або гірше — ненароком наступлю — це все.

Живу так, як я хочу жити і роблю те, що я хочу робити, але своїми діями намагаюся мінімально заважати іншим людям.

Нікому б не побажав такого дитинства, як у мене. Але як сталося, так сталося і це моя школа. Я такий, який я є зараз, зі своїми мінусами, плюсами, особливостями. Мені подобається, нічого б не змінював.

Дитинство було специфічним. Не хочу розповідати, навіщо? У мене була складна доля, але я ж якось став адекватною людиною (мені так здається). Тому не маю жалю до молодих хлопців, які нарікають на долю. Так, чогось не вистачає. Так, немає підтримки. Але вибачте, ви — творці своєї долі. Можна взяти себе в руки, вчити себе, формувати характер, власну думку, себе самого.

Ніколи не подаю дітям на вулиці. У мене така думка: «У тебе все попереду, чувак. Ти можеш вирости і щось зробити». Бабусям і дідусям допомагаю, тому що розумію, що вони вже не будуть і не можуть працювати. Намагаюся підтримати тих, у кого більше немає вибору.

Однією з подій, які мене змінили і повернули життя в кращий бік, став перехід до єврейської школи у 7 класі. У звичайній школі теж були чудові викладачі, але у цій — зовсім інше світосприйняття, все по-іншому. Ми з однокласниками теж могли пити і курити, але це було так інтелігентно, інтелектуально. Пити взимку на вулиці і обговорювати Бодрійяра, грати в слона у Ботсаду вночі і говорити про проблеми першої Ліванської війни. А нам по 14-15 років. Впевнений, що не в кожній школі могло б бути так. Це дуже вплинуло на мій світогляд і цінності.

Та в цілому — я кіт, який гуляє сам по собі.

Не знаю, як люди зі мною спілкувалися раніше. Про мене можна було сказати «відірви і викинь». Напористий, нахабний. Вів себе як ідіот, був таким «їжаком» — не дай бог хтось щось скаже у мій бік. Ніколи не бився, але уміло емоційно і інтелектуально пригнічував людей. Зараз думаю вже — навіщо, кому ти щось намагався довести?

У мене був план, на який я забив поки що — видати маленьку книгу з моїми «абсурдами» — це щось типу афоризмів. Люблю гратися зі словами і звуками, тому пишу такі маленькі фрази. Може колись візьму себе в руки і видам їх нарешті. Але не знаю, кому вони потрібні?

Мені цікава урбаністика, інфраструктура. Засмучує те, що ми бачимо навкруги, на вулицях. Це біль України, біль Києва. Дуже прикро. Круто, що є якісь ініціативи типу Район #1 Block Party на Рейтарській. Подобається, що роблять Агенти змін. Розумію, що вони стикаються з масивним державним апаратом і їм дуже непросто. У нас не можна так раз — і провести якусь ініціативу. Це важко, вони молодці.

Люблю людей. Дивлюся, як хто себе веде, що каже, ціную простоту, легкість, поважаю хитросплетений розум. Мені подобається, коли у людини є фундамент. А ще вражають люди, які знають щось таке незвичайне типу мікробіології і синтезу якихось-там клітин. Це навряд знадобиться у житті, але це круто.