#людипоруч
Олександр Трегуб: «Кооперуватися вигідніше, ніж йти одному»
Батько 4-х дітей і Проджектора, куратор Visual Communications Professium, видавець Telegraf.design, дизайнер і людина, яка вірить у віруси ідей.
Найважливіше і найскладніше питання, на яке ти повинен собі відповісти — хто ти? Ну і не дати остаточної відповіді. Питання «хто я, що я тут роблю і навіщо» потрібно собі задавати постійно. І записувати відповіді у карту. Та у певний момент не боятися викинути стару карту і намалювати нову.
Людина — пластична штука. Сумно у 17 років дати собі відповідь на питання хто ти і в 90 з такою ж відповіддю померти.
Вірю у віруси ідей. Інколи можна людині щось сказати, вона знизить плечима і скаже що не згодна, а через деякий час ідея проросте.
Основних ролей у мене чотири: батько, вчитель, підприємець і дизайнер. І кожна роль важлива.
Бачу свій вплив на інших людей. Озираючись назад, помічаю чуваків, які змінили свою траєкторію в житті завдяки нашій взаємодії.
Коли молодий, більше думаєш про те, що про тебе скажуть і що подумають. Зараз це стало менш суттєво. Тепер важливо залишати якийсь слід.
У слова «криза» негативне значення. Думаю, дуже правильно час від часу влаштовувати собі кризу. Щось старе відмирає, нове з'являється.
Від мене можна багато чого відібрати, але я залишуся собою. Не уявляю себе без сім'ї. Мене можна уявити і без дизайну, і без Проджектора, і без музики. При цьому у найближчі років 50 без Проджектора не хочу себе уявляти.
Шнурки зав'язую погано, а от спланувати щось на 5 років вперед — це я можу. Знаю, чого хочу, а відбувається все з точністю до навпаки. Прокладаю стежку і змінюю її, коли з'являються нові знання і обставини. Тут важливо не бути бараном, який пре по прокладеному шляху — можливо, поруч є щось краще.
Людина — пластична штука. Сумно у 17 років дати собі відповідь на питання хто ти і в 90 з такою ж відповіддю померти.
Вірю у віруси ідей. Інколи можна людині щось сказати, вона знизить плечима і скаже що не згодна, а через деякий час ідея проросте.
Основних ролей у мене чотири: батько, вчитель, підприємець і дизайнер. І кожна роль важлива.
Бачу свій вплив на інших людей. Озираючись назад, помічаю чуваків, які змінили свою траєкторію в житті завдяки нашій взаємодії.
Коли молодий, більше думаєш про те, що про тебе скажуть і що подумають. Зараз це стало менш суттєво. Тепер важливо залишати якийсь слід.
У слова «криза» негативне значення. Думаю, дуже правильно час від часу влаштовувати собі кризу. Щось старе відмирає, нове з'являється.
Від мене можна багато чого відібрати, але я залишуся собою. Не уявляю себе без сім'ї. Мене можна уявити і без дизайну, і без Проджектора, і без музики. При цьому у найближчі років 50 без Проджектора не хочу себе уявляти.
Шнурки зав'язую погано, а от спланувати щось на 5 років вперед — це я можу. Знаю, чого хочу, а відбувається все з точністю до навпаки. Прокладаю стежку і змінюю її, коли з'являються нові знання і обставини. Тут важливо не бути бараном, який пре по прокладеному шляху — можливо, поруч є щось краще.
Київ
Ми живемо в середовищі, де толерантно ставляться до розрухи. Починаючи від вулиці і до того, як влаштована візуальна комунікація, як будують будинки, проектують майданчики, як влаштована освіта, суспільство і так далі. Це величезний простір для змін. І в цьому бачу свою роль — тут ідеальне місце і час, щоб принести максимум користі.
Коли ти приносиш користь — це одночасно приносить користь тобі, у цьому весь сенс.
Тому є сенс зосереджуватися на тому, що ти віддаєш, а воно... ну не знаю, мені все життя повертається. Це така егоїстично-альтруїстична стратегія і вона працює.
Київ настільки круте місто, але про нього у світі дуже мало знають. Надто мало туристів. У Києва є все, щоб про нього знали у світі — це один із проектів, який я відклав на майбутнє.
У Києва є архітектура, багато пам'яток, цікавих місць, смачна ресторанна тема. Тут дешеві ціни, велика річка, величезна кількість крутого креативного продукту: фестивалі, концерти, маркети. Творче життя дуже бурхливе. У Києва є пристрасть — нам всім хочеться чогось більшого.
Вчора проїжджав повз Гідропарк і думаю — боже, чому все так потворно, і чи може це місце бути крутим місцем Києва?
Моє улюблене місце в Києві — Поділ. Весь подобається: і Братська, і Іллінська, і Андріївський узвіз, і Пейзажка. Маршрут від Золотих Воріт до Контрактової — прекрасний.
Зараз на курсі робимо айдентику для музея Ханенків, спілкуюся з командою і запитую: — А у Києві чи в Україні є музейна карта?
— Немає.
— А треба?
— Дуже треба.
— А чому немає?
— Ну, ніхто не зробив.
Так от, в Україні багато таких речей, які ніхто не зробив. А значить треба робити.
Ми живемо в середовищі, де толерантно ставляться до розрухи. Починаючи від вулиці і до того, як влаштована візуальна комунікація, як будують будинки, проектують майданчики, як влаштована освіта, суспільство і так далі. Це величезний простір для змін. І в цьому бачу свою роль — тут ідеальне місце і час, щоб принести максимум користі.
Коли ти приносиш користь — це одночасно приносить користь тобі, у цьому весь сенс.
Тому є сенс зосереджуватися на тому, що ти віддаєш, а воно... ну не знаю, мені все життя повертається. Це така егоїстично-альтруїстична стратегія і вона працює.
Київ настільки круте місто, але про нього у світі дуже мало знають. Надто мало туристів. У Києва є все, щоб про нього знали у світі — це один із проектів, який я відклав на майбутнє.
У Києва є архітектура, багато пам'яток, цікавих місць, смачна ресторанна тема. Тут дешеві ціни, велика річка, величезна кількість крутого креативного продукту: фестивалі, концерти, маркети. Творче життя дуже бурхливе. У Києва є пристрасть — нам всім хочеться чогось більшого.
Вчора проїжджав повз Гідропарк і думаю — боже, чому все так потворно, і чи може це місце бути крутим місцем Києва?
Моє улюблене місце в Києві — Поділ. Весь подобається: і Братська, і Іллінська, і Андріївський узвіз, і Пейзажка. Маршрут від Золотих Воріт до Контрактової — прекрасний.
Зараз на курсі робимо айдентику для музея Ханенків, спілкуюся з командою і запитую: — А у Києві чи в Україні є музейна карта?
— Немає.
— А треба?
— Дуже треба.
— А чому немає?
— Ну, ніхто не зробив.
Так от, в Україні багато таких речей, які ніхто не зробив. А значить треба робити.
Критика
Раніше мені була важлива кількість лайків, які збирали мої роботи. Це в мені постійно відмирає, сподіваюся, колись відімре повністю.
Проходити через стіну хейту — дуже загартовує.
Колись ми з нашим рок-гуртом зняли кліп. Тоді був популярний серіал Доктор Хаус, ми присвятили йому пісню та кліп — нарізку моментів із серій. Він раптово став вірусним, набрав 200 тисяч переглядів за пару днів, ми відчули себе зірками рок-н-ролу. І звичайно у коменти прийшла величезна кількість людей, які захейтили акцент, текст, наш зовнішній вигляд і ніс у гітариста... Це було таке перше потрясіння, фідбек реального світу.
Колись зробив проект у Студії Лєбєдєва, який люблю досі — Di Alpino, мережа одеських кав'ярень. І паралельно з цим був популярним блог, присвячений плагіату. Якийсь чувак знайшов у Майкла Бейрута з Pentagram схожий логотип і написав статтю, як Лєбєдєв краде ідеї. І понеслась хвиля коментів: звільнити дизайнера, розп'яти, от нікчема. Було неприємно, особливо спочатку. Та найгірше, що може статися — мене виб'є з ритму на день-другий. Найголовніше не боятися.
Раніше мені була важлива кількість лайків, які збирали мої роботи. Це в мені постійно відмирає, сподіваюся, колись відімре повністю.
Проходити через стіну хейту — дуже загартовує.
Колись ми з нашим рок-гуртом зняли кліп. Тоді був популярний серіал Доктор Хаус, ми присвятили йому пісню та кліп — нарізку моментів із серій. Він раптово став вірусним, набрав 200 тисяч переглядів за пару днів, ми відчули себе зірками рок-н-ролу. І звичайно у коменти прийшла величезна кількість людей, які захейтили акцент, текст, наш зовнішній вигляд і ніс у гітариста... Це було таке перше потрясіння, фідбек реального світу.
Колись зробив проект у Студії Лєбєдєва, який люблю досі — Di Alpino, мережа одеських кав'ярень. І паралельно з цим був популярним блог, присвячений плагіату. Якийсь чувак знайшов у Майкла Бейрута з Pentagram схожий логотип і написав статтю, як Лєбєдєв краде ідеї. І понеслась хвиля коментів: звільнити дизайнера, розп'яти, от нікчема. Було неприємно, особливо спочатку. Та найгірше, що може статися — мене виб'є з ритму на день-другий. Найголовніше не боятися.
Діти
У мене не було такого — хочу багато дітей. Вони поступово з'являлися :) Ну і це завжди дуже тішило. Для мене це було природно — найстарша дочка народилася, коли мені виповнилося 22. Так-то не встиг подумати і розібрати життєві перспективи.
З великою цікавістю спостерігаю за тим, як діти ростуть. Це тримає мене у постійному тонусі, а час від часу дуже дивує. Бачу, як неочікувано для мене все так цікаво відбувається у цій маленькій голові. Круто.
Наприклад, мій малий недавно переміг на змаганнях з танців. Він буквально недавно пішов на перше тренування і чимось там займається. І ось на тобі — перше місце. А в наших розмовах він ніколи про це не говорив.
Молодшому сину чотири, він стоїть за себе, його не можна образити. Це дуже класна риса. У старшого сина Дениса вчуся легкості буття. Так дивлюся — щось ходить, малюнків не малює, нічим особливим не цікавиться, а потім ти-дищ — і робить якусь круту штуку. Він навчив тому, що зовнішні прояви не такі важливі.
Старша донька найбільш харизматична. У неї навчаюся і тому, що потрібно і тому, що ні. Бачу в ній свої слабкі сторони — часом незібраність. Але вона дуже творча. У 10 років вже малює комікси і грає Imagine Dragons. Я в 10 здається дивився мультики.
Дружина мене багато чому навчила. Вона класно самоорганізовується і організовує інших, має неймовірний стаж менеджменту 4-х дітей. Якщо чесно, перед цією роботою я відступаю і кажу собі: «Ні, я б так не зміг». Справлятися з чотирма дітьми на фултаймі — надзвичайно. Завести, дізнатися, направити, підказати, підтримати — це потребує велетенського терпіння і неймовірної організації.
Що дуже круто це те, що Гая розширює зону свого впливу. Наприклад, разом із сусідами розібралися із ЖЕКом, створили ОСББ, найняли охорону, привели у порядок під'їзд, проводять воркшопи і майстер-класи один для одного… У цьому велика заслуга Гаї і через неї я навчився теж територіально розширяти коло свого інтересу.
У мене не було такого — хочу багато дітей. Вони поступово з'являлися :) Ну і це завжди дуже тішило. Для мене це було природно — найстарша дочка народилася, коли мені виповнилося 22. Так-то не встиг подумати і розібрати життєві перспективи.
З великою цікавістю спостерігаю за тим, як діти ростуть. Це тримає мене у постійному тонусі, а час від часу дуже дивує. Бачу, як неочікувано для мене все так цікаво відбувається у цій маленькій голові. Круто.
Наприклад, мій малий недавно переміг на змаганнях з танців. Він буквально недавно пішов на перше тренування і чимось там займається. І ось на тобі — перше місце. А в наших розмовах він ніколи про це не говорив.
Молодшому сину чотири, він стоїть за себе, його не можна образити. Це дуже класна риса. У старшого сина Дениса вчуся легкості буття. Так дивлюся — щось ходить, малюнків не малює, нічим особливим не цікавиться, а потім ти-дищ — і робить якусь круту штуку. Він навчив тому, що зовнішні прояви не такі важливі.
Старша донька найбільш харизматична. У неї навчаюся і тому, що потрібно і тому, що ні. Бачу в ній свої слабкі сторони — часом незібраність. Але вона дуже творча. У 10 років вже малює комікси і грає Imagine Dragons. Я в 10 здається дивився мультики.
Дружина мене багато чому навчила. Вона класно самоорганізовується і організовує інших, має неймовірний стаж менеджменту 4-х дітей. Якщо чесно, перед цією роботою я відступаю і кажу собі: «Ні, я б так не зміг». Справлятися з чотирма дітьми на фултаймі — надзвичайно. Завести, дізнатися, направити, підказати, підтримати — це потребує велетенського терпіння і неймовірної організації.
Що дуже круто це те, що Гая розширює зону свого впливу. Наприклад, разом із сусідами розібралися із ЖЕКом, створили ОСББ, найняли охорону, привели у порядок під'їзд, проводять воркшопи і майстер-класи один для одного… У цьому велика заслуга Гаї і через неї я навчився теж територіально розширяти коло свого інтересу.
Проекти
Насолоджуюся моментами, коли можу спокійно години три-чотири вдумливо чимось займатися і не відволікатися ні на що. Зазвичай на кожну справу — півгодини на те, 10 хвилин на те. Мінус такого темпу — не встигаєш ні в що нормально зануритися.
Боюся взяти на себе забагато і не впоратися. Дофіга всього набираю, і в якийсь момент сиджу і кажу собі: «Йо-ма-йо, я у всьому факаплю. Тут я пообіцяв і не встигаю, тут, і тут».
Я вільний, тому що можу направляти свої думки. При цьому якщо подивитися у мій календар, то я зовсім не вільний.
Рекомендую книгу Віктора Франкла «Сказати життю так». Це психолог, який потрапив до концтабору і описує життя там. У якийсь момент людина перетворюється на істоту, яка просто намагається вижити. Єдине, що відрізняло тих, хто впорався, єдина річ, яку неможливо відняти — те, що відбувається у тебе в голові. Ти можеш думати про речі, які для тебе важливі, можеш уявляти сцени, які тобі важливі — у цей момент ти вільний.
Більша частина мого часу — це якраз спілкування з людьми, а я інтроверт. Поки що в голові не вкладається, як це виходить.
Дуже некомфортно себе почуваю на всіх масових заходах чи зустрічах, де більше 5 людей. Всі події, де є натовп. Натомість подобається формат «один на один», тому обираю його.
Ціную в людях їхню компетентність, готовність працювати не лише на свою користь. Та найголовніше — захопленість.
Нічого у світі не відбувається без твоїх зусиль. Взагалі нічого. За замовчуванням всім плювати на те, хто ти і що ти робиш. Усе, що можна зробити — заслужити увагу і довіру людей.
Коли я вчився у школі, до нас на півроку прийшов новий вчитель і дуже на мене вплинув. Він був вчителем біології, але насправді більше захоплювався практичною психологією. Тому замість біології розповідав як жити. Одного разу прийшов і каже — чуваки, запам'ятайте, вам ніхто нічого не винен в житті. Ну і ви нікому нічого не винні. Для мене це був шок, тому що мене завжди виховували в традиціях «є обов'язок, ти винен батькам, батьки винні тобі».
Це означає, що і я достатньо вільний, щоб обирати, кому я хочу допомагати, але і ніхто не зобов'язаний допомагати мені.
Кооперуватися завжди вигідніше, ніж йти одному. Створювати зв'язки, союзи, допомагати іншим. Ця штука приносить найкращі результати.
Насолоджуюся моментами, коли можу спокійно години три-чотири вдумливо чимось займатися і не відволікатися ні на що. Зазвичай на кожну справу — півгодини на те, 10 хвилин на те. Мінус такого темпу — не встигаєш ні в що нормально зануритися.
Боюся взяти на себе забагато і не впоратися. Дофіга всього набираю, і в якийсь момент сиджу і кажу собі: «Йо-ма-йо, я у всьому факаплю. Тут я пообіцяв і не встигаю, тут, і тут».
Я вільний, тому що можу направляти свої думки. При цьому якщо подивитися у мій календар, то я зовсім не вільний.
Рекомендую книгу Віктора Франкла «Сказати життю так». Це психолог, який потрапив до концтабору і описує життя там. У якийсь момент людина перетворюється на істоту, яка просто намагається вижити. Єдине, що відрізняло тих, хто впорався, єдина річ, яку неможливо відняти — те, що відбувається у тебе в голові. Ти можеш думати про речі, які для тебе важливі, можеш уявляти сцени, які тобі важливі — у цей момент ти вільний.
Більша частина мого часу — це якраз спілкування з людьми, а я інтроверт. Поки що в голові не вкладається, як це виходить.
Дуже некомфортно себе почуваю на всіх масових заходах чи зустрічах, де більше 5 людей. Всі події, де є натовп. Натомість подобається формат «один на один», тому обираю його.
Ціную в людях їхню компетентність, готовність працювати не лише на свою користь. Та найголовніше — захопленість.
Нічого у світі не відбувається без твоїх зусиль. Взагалі нічого. За замовчуванням всім плювати на те, хто ти і що ти робиш. Усе, що можна зробити — заслужити увагу і довіру людей.
Коли я вчився у школі, до нас на півроку прийшов новий вчитель і дуже на мене вплинув. Він був вчителем біології, але насправді більше захоплювався практичною психологією. Тому замість біології розповідав як жити. Одного разу прийшов і каже — чуваки, запам'ятайте, вам ніхто нічого не винен в житті. Ну і ви нікому нічого не винні. Для мене це був шок, тому що мене завжди виховували в традиціях «є обов'язок, ти винен батькам, батьки винні тобі».
Це означає, що і я достатньо вільний, щоб обирати, кому я хочу допомагати, але і ніхто не зобов'язаний допомагати мені.
Кооперуватися завжди вигідніше, ніж йти одному. Створювати зв'язки, союзи, допомагати іншим. Ця штука приносить найкращі результати.
Музика
Люблю музику. Все моє життя це музика. Я з нею народився, виріс і сподіваюся помру.
Мій тато музикант, усе моє дитинство пройшло наче в концертному залі. Він грає на фортепіано, причому дуже круто.
У нього було багато-багато записів і я органічно з ними ріс. Батько приносив додому тонни компакт-дисків Uriah Heep, Pink Floyd, прогресив-року, джазу... А я це все слухав. У дитинстві було дивно, що у когось настільки прості смаки — інші діти слухали Брітні Спірс, поки я слухав Genesis.
Queen для мене завжди були на першому місці, я все про них знав, переписував їхні кліпи на відеокасети. А на другому місці штук 100 чи 200 гуртів.
Із задоволенням поспілкувався б з Робертом Плантом. Він яскравий дядько — у 70 років як свіжий огірок, продовжує експериментувати, шукає новий саунд. Від нього очікуєш музику в стилі Led Zeppelin, а він кожен альбом випускає у новому звучанні. Прикольно, автентично і при цьому він залишається собою.
Люблю музику. Все моє життя це музика. Я з нею народився, виріс і сподіваюся помру.
Мій тато музикант, усе моє дитинство пройшло наче в концертному залі. Він грає на фортепіано, причому дуже круто.
У нього було багато-багато записів і я органічно з ними ріс. Батько приносив додому тонни компакт-дисків Uriah Heep, Pink Floyd, прогресив-року, джазу... А я це все слухав. У дитинстві було дивно, що у когось настільки прості смаки — інші діти слухали Брітні Спірс, поки я слухав Genesis.
Queen для мене завжди були на першому місці, я все про них знав, переписував їхні кліпи на відеокасети. А на другому місці штук 100 чи 200 гуртів.
Із задоволенням поспілкувався б з Робертом Плантом. Він яскравий дядько — у 70 років як свіжий огірок, продовжує експериментувати, шукає новий саунд. Від нього очікуєш музику в стилі Led Zeppelin, а він кожен альбом випускає у новому звучанні. Прикольно, автентично і при цьому він залишається собою.
Дизайн
Я впевнений, що дизайнер — одна з найкорисніших професій на світі. Тому що ми «покращувачі» і вигадуємо, як зробити річ ще більш зручною та приємною.
Найважливіша риса дизайнера — допитливість. Є класна фраза: «Пізнання починається з подиву». Це описує все. Ти не можеш розвиватися, поки не дивуєшся. Багатьом доводиться робити свідоме зусилля, щоб дивуватися банальним речам. Чи можна це розвинути — впевнений, що можна. Потрібно дати собі внутрішню установку — я не буду оцінювати, буду просто цікавитися.
Практично завжди коли щось робиш, ти не впевнений у тому, що робиш. І це огидна частина професії — ти завжди не впевнений.
Я готовий провалитися. UX навчив нас тому, що можна щось запустити, отримати фідбек реального світу, а потім розвивати це або закрити.
Не завжди в мене виходить зупинитися і отримати задоволення від точки, в якій стою. Завжди знаю, що можна було б краще.
Я впевнений, що дизайнер — одна з найкорисніших професій на світі. Тому що ми «покращувачі» і вигадуємо, як зробити річ ще більш зручною та приємною.
Найважливіша риса дизайнера — допитливість. Є класна фраза: «Пізнання починається з подиву». Це описує все. Ти не можеш розвиватися, поки не дивуєшся. Багатьом доводиться робити свідоме зусилля, щоб дивуватися банальним речам. Чи можна це розвинути — впевнений, що можна. Потрібно дати собі внутрішню установку — я не буду оцінювати, буду просто цікавитися.
Практично завжди коли щось робиш, ти не впевнений у тому, що робиш. І це огидна частина професії — ти завжди не впевнений.
Я готовий провалитися. UX навчив нас тому, що можна щось запустити, отримати фідбек реального світу, а потім розвивати це або закрити.
Не завжди в мене виходить зупинитися і отримати задоволення від точки, в якій стою. Завжди знаю, що можна було б краще.
Навчання
У своїх студентів навчився терпінню і відповідальності — приблизно тому ж, що і у дітей. Просто дивовижно спостерігати, що отримуючи один бриф, у всіх так по-різному працює мозок.
Наполегливості вистачає не всім, деякі чекають швидкого результату. Але все лише починається. Освіта — це не щось, що можна завершити.
Творчі люди страждають від невпевненості. Моя роль — підштовхнути до експерименту, хоча це складно і боляче.
Якщо ходиш і постійно хвалиш — ти не викладач, ти «погладжувач». Якщо занадто критикуєш — вбиваєш мотивацію.
Навчання — це складний процес, коли ти мусиш розбивати стінки всередині себе. Кулаки будуть побиті.
У своїх студентів навчився терпінню і відповідальності — приблизно тому ж, що і у дітей. Просто дивовижно спостерігати, що отримуючи один бриф, у всіх так по-різному працює мозок.
Наполегливості вистачає не всім, деякі чекають швидкого результату. Але все лише починається. Освіта — це не щось, що можна завершити.
Творчі люди страждають від невпевненості. Моя роль — підштовхнути до експерименту, хоча це складно і боляче.
Якщо ходиш і постійно хвалиш — ти не викладач, ти «погладжувач». Якщо занадто критикуєш — вбиваєш мотивацію.
Навчання — це складний процес, коли ти мусиш розбивати стінки всередині себе. Кулаки будуть побиті.
Майбутнє
Ідеї радикально трансформують все. Ідеї комунізму, фашизму, капіталізму і так далі. Може прийти якийсь чувак на трибуну чи у себе на фейсбуці щось написати і одні люди починають вбивати інших. А коли все закінчується, ніхто не може пояснити, чому це відбулося і навіщо.
Робототехніка, 3D друк, віртуальна реальність, штучний інтелект — ми вже у новій ері. На наших очах відмирають старі технології і з'являються нові. А от які соціальні ідеї вони принесуть, поки не відомо. Багато проектів одночасно змагаються один із одним і якийсь із переможе.
Мені подобається ідея Землі без країн. Групи людей будуть формуватися за новими ознаками. Думаю, національні держави — це минуле і років через 100-200 їх не буде.
Думаю, через деякий час з'являться нові релігійні концепції. Великий Вибух — чудова гіпотеза, вона експериментально не доводиться, ми можемо у неї вірити чи не вірити і це по суті теж релігія. Коли Хокінга запитали, що призвело до Великого Вибуху, він сказав, що наука цим не цікавиться. А це принципове питання.
Єдине, що лякає — всі революційні зміни практично завжди пов'язані із війнами, глобальним переділом. Людина так влаштована — щоб штовхати колесо, їй потрібно час від часу ламати старе і створювати нове.
Ідеї радикально трансформують все. Ідеї комунізму, фашизму, капіталізму і так далі. Може прийти якийсь чувак на трибуну чи у себе на фейсбуці щось написати і одні люди починають вбивати інших. А коли все закінчується, ніхто не може пояснити, чому це відбулося і навіщо.
Робототехніка, 3D друк, віртуальна реальність, штучний інтелект — ми вже у новій ері. На наших очах відмирають старі технології і з'являються нові. А от які соціальні ідеї вони принесуть, поки не відомо. Багато проектів одночасно змагаються один із одним і якийсь із переможе.
Мені подобається ідея Землі без країн. Групи людей будуть формуватися за новими ознаками. Думаю, національні держави — це минуле і років через 100-200 їх не буде.
Думаю, через деякий час з'являться нові релігійні концепції. Великий Вибух — чудова гіпотеза, вона експериментально не доводиться, ми можемо у неї вірити чи не вірити і це по суті теж релігія. Коли Хокінга запитали, що призвело до Великого Вибуху, він сказав, що наука цим не цікавиться. А це принципове питання.
Єдине, що лякає — всі революційні зміни практично завжди пов'язані із війнами, глобальним переділом. Людина так влаштована — щоб штовхати колесо, їй потрібно час від часу ламати старе і створювати нове.
Авторка: Женя Каташинська
Фото: Наталія Азаркіна
Локація: Студія R18
Фото: Наталія Азаркіна
Локація: Студія R18
#людипоруч
Сподобалась стаття?
