#людипоруч
Олександр Кім: «Прагну, щоб мої знання та досвід перейшли максимальній кількості людей»
Поговорили з Сашею Кімом, куратором курсів Web Design Junior та Smart Interface Patterns, Head of design в Arxel.Solutions.

Дізналися про випадковий вхід в дизайн, шлях від трудоголізму до адекватного work&life балансу, акторські плани та відчуття прекрасного. А також про історію зміни імені та вплив військового ліцею на теперішні життєві принципи.

Поки шкільні друзі випивали й тусувалися з дівчатами, я мріяв стати офіцером

За освітою я вчитель історії, але не можу сказати, що мені це знадобилося. Справді серйозна школа в моєму житті — два роки у військовому ліцеї (раніше — Суворовське училище). Там мене навчили вчитися, бути допитливим та швидким. Пояснили важливість колективної відповідальності. В ліцеї панувала культура суворих дедлайнів та часових рамок. Вимог було більше, вимоги були вищі. Життя в казармі, фізпідготовка щодня, вилазки з рюкзаками у вихідні. Це було закрите навчання, додому ми реально могли потрапити двічі на місяць, не більше. Це впливало на світогляд, адже поки шкільні друзі випивали за школою і тусувалися з дівчатами, я бігав, вчився і мріяв стати офіцером.

Я з дитинства романтизував все, що пов'язане з військовою службою, особливо з авіацією, навіть мріяв стати військовим пілотом. У нас в місті був аеродром, куди ми з друзями малими бігали підглядати, як військові злітають, сідають, тренуються. Плюс всі голлівудські фільми з крутими мужиками, як Том Круз в ролі Меверика з «Топ Гана». Я вирішив, що хочу рівнятися на таких героїв. Ці персонажі склалися для мене в один збірний образ ідеального офіцера, наставника, друга, чоловіка, брата. Мої рідні не розділяли цей ентузіазм. Коли я заговорив про військовий ліцей, ніхто не сприйняв це серйозно: «Яке Суворовське, йди подивися телевізор». Я в дитинстві був щуплим, худим хлопчаком, на воєнного не дуже схожим (не те що зараз). Мене це підштовхнуло довести, що я можу і поступити всім на зло. Родичам казав, що йду тусуватися з другом. А насправді він вчив мене підтягуватися, відтискатися, бігати. Ніхто не знав, що я складаю іспити. Поки не прийшов додому, і не показав їм папірець про вступ: «Все, я тепер в льотному, йдемо забирати документи зі школи». Нас навчили, що ніхто крім тебе не несе відповідальність за те, як складається твоє життя. Ні батьки, ні влада, ні вчителі. Разом з нами вчилися хлопці з дитячих притулків, з неблагополучних сімей. І ми завжди чули: «Так ти хотів іншого дитинства. Shit happens. Але тут і зараз в тебе, як у свідомої особистості, є вибір. Ти можеш все життя ображатися на байдужих батьків, відсутність грошей чи поганого президента. А можеш взяти все у свої руки». Я досі живу за цим принципом.

Романтизований образ військового, навіяний кінематографом, не збігся з реальністю. Якщо обираєш цей шлях, багатим тобі не стати.Навіть якщо ти офіцер, завжди буде офіцер з вищим званням, якому будеш підпорядковуватися. А оскільки я з дуже бідної сім'ї, для мене це було вирішальним. Я не хотів, щоб моя майбутня сім'я жила так, як жив я.

В дизайн потрапив майже випадково

Якось зрозумів, що страшенно не любив тодішню роботу. Ненавидів кожний ранок за те, що потрібно починати робити те, що я роблю. Я зібрав відкладені кошти й пішов в нікуди. Чітко вирішив, що за 3-4 місяці, на які вистачить грошей, мені треба щось змінити. І реалізувати себе в іншій професії, інакше довелося б повертатися в рідний Чернігів із враженим самолюбством.Мав друга, який створював сайти. Він накидав мені відеоуроків по фотошопу англійською. Це було пекельно — англомовні туторіали в незрозумілій програмі на не зовсім знайомій мові. Але якось повільно почав розбиратися. Сам себе завантажив такою кількістю задач, щоб сформулювати перше портфоліо та отримати перші гроші. Десятими шляхами знайшов чувака з Нової Зеландії, який погодився щотижня давати мені фідбек на виконані роботи.

Перші дизайнерські гроші я отримав за дизайн сайту для магазину фруктів та овочів. Десь рік фрілансив, брався за все, за що могли заплатити. Буклети, флаєри, логотипи. З часом потрапив в дуже маленьку студію. Нас працювало п'ятеро, у квартирі, де жив головний програміст. Ти міг працювати, а поряд чувак пройшовся в душ чи почав смажити яєшню. Було прикольно. Я пропрацював там плюс мінус пів року, і мене звільнили. Просто я сильно закохався. І почав забивати на роботу, відволікатися в робочий час на переписки, старався швидше звалити з роботи, частіше запізнювався. Я б сам себе звільнив.

Бажання йти в іншу студію не було, оскільки я побачив все, що хотів. До того ж, зібрав певну базу контактів людей, які могли б допомагати на фрілансі. Я поставив собі за мету потрапити в найкращу студію України й стати в ній артдиректором. Так і сталося.

Психологія тренера

Якщо мені доведеться коротко комусь пояснити, чим я займаюся в житті, то я б посилався на два напрямки. Перший — я підштовхую різних людей отримати роботу мрії. Другий — допомагаю великому бізнесу заробляти більше, впроваджуючи інноваційні IT-рішення в їхні круті продукти. На певному етапі своєї кар'єри я переступив ту сходинку, в якій мене мотивують гроші. Відповідно, народилася інша мотивація — рости як управлінець. А для цього повинна рости й моя команда. Погано бути найрозумнішою людиною в кімнаті.

Як артдиректор, намагаюся побудувати горизонтальну комунікацію, всіляко демонструю повагу своїй команді. За час своєї роботи я попрацював над всіма можливими проєктами — від криптовалютних і порносайтів до складних софтів для величезних корпорацій і світових брендів. Я зібрав всі нагороди, які хотів, в тому числі бажані SOTD на Awwwards. Зараз уже немає такого, що я дуже хочу зробити сам. Але буду кайфувати, якщо це візьме мій дизайнер і отримає нагороду на фестивалі. Це психологія тренера: ти не йдеш сам грати на полі, але пишаєшся хорошою грою своєї команди. Команда — це не тільки люди поруч з тобою, але й твої студенти. В мене є з десяток історій, де мої випускники доростали до позиції артдиректора і брали собі на роботу вже наступних моїх студентів. Ось оце круто. Пишаюся їхніми успіхами ні краплі не менше, ніж своїми.

Викладання як волонтерство

Я дизайнер-практик, який постійно розв'язує нові задачі, зіштовхується з новими викликами, і прокачує свою експертизу в полі. Я прагну, щоб мої знання та досвід перейшли максимальній кількості людей. Є таке бачення, що ділитися важливо. І якщо я чомусь навчився й отримав з цього профіт, то було б круто надихнути ще когось та показати, чого вони можуть досягти завдяки натхненню та праці.

Я хочу, щоб хорошого дизайну довкола стало більше. Тут є дві опції. Перша — бігати світом і кричати «Я знаю, як треба, віддайте мені всі проєкти світу, я зроблю красиво». Але мої можливості обмежені власним часовим, фізіологічним та геополітичним ресурсом. Я можу впливати лише на ті проєкти, з якими працюю, а цього замало. А от якщо я передам свій досвід тисячі студентів, то буде на тисячу крутих проєктів більше. Вже цікавіше.

Не називаю себе вчителем і намагаюся відразу роз'яснити, що я нікого нічому не вчу. Я радше наставник. Людина з досвідом, яка нічого не нав'язує, а веде інших за руку в нову професію, застерігаючи їх від завеликої кількості помилок. Буває ж таке, що людина закінчує навчання, отримує нав'язане бачення викладача, і про таку людину потім скажуть: «О, це ж його школа». Це страшно, адже індивідуальність втрачається. Про моїх випускників так не скажуть.

Із задоволенням зіграв би якогось лисого мужика з автоматом, який б'ється з Джоном Уікоми

Я захоплююся роботою акторів. Вони проживають багато різних досвідів та життів за короткий час. Заради ролі вони можуть займатися єдиноборствами чи підводним плаванням, можуть стрибнути з парашутом або зіграти військового з ПТСР. Мені хотілося спробувати, як це — перевтілитися в характерного персонажа. І взагалі зрозуміти, чи хотів би я стати актором. Тому я пройшов невеликий курс акторської майстерності. Другою важливою причиною піти на курси стала потреба попрацювати з емоційною відкритістю, виявленням почуттів. Не просто всередині їх проживати, а щиро посміятися чи поплакати під час перегляду зворушливого фільму. Не закриватися в собі й не думати: «Ні, я ж мужик, мужики не плачуть». Курси багато в чому допомогли.

Актором стати я не захотів, ілюзій про підкорення Голлівуду немає. Але із задоволенням зіграв би якогось лисого мужика з автоматом, який б'ється з Джоном Уіком в десятисекундному епізоді. В мене є топ фільмів, які я не втомлююся передивлятися. Це неймовірна стрічка «Хоробре серце» з Мелом Гібсоном. Обожнюю фільм і за історію, і за персонажів. Не втомлююся передивлятися «В погоні за щастям», щоб нагадати собі, що ніколи не можна здаватися, як би складно не було. Варто продовжувати рухатися, і просто по теорії ймовірності не може бути так, що всі спроби будуть невдалими. Фільм «Планета K-PAX» теж в цьому списку. А є просто красиві фільми, які мені запам'яталися з естетичної точки зору. Подобається, як знімає Спілберг просто тому, що він робить добре, сімейне кіно. Він транслює хороші правильні цінності, особливо в старих фільмах.

Краса — це самодостатність

Мені важливо бачити красу в усьому довкола. В будинках, під'їздах, машинах, людях. На сьогодні найкрасивішим місцем де я був, є французьке селище на березі океану, за п'ятдесят кілометрів від форту Буаяр. Для мене краса — це відчуття, що нічого не хочеться додати. Це може бути вулиця, плакат чи дорожній знак, але ти розумієш, що він самодостатній. Краса — це коли будь-який об'єкт, живий чи ні, володіє своїми особливими якостями й не намагається здаватися кимось іншим. Коли молоток — це просто молоток, і він не прикидається роботом-трансформером. І якщо в людини є щілинка між зубами, то вона пишається нею так, ніби це смарагдова корона, а не намагається її прибрати чи приховати.

Я радше противник ugly дизайну. Я за те, щоб не пояснювати сенс і не шукати його. Красиво — це коли немає ось цього «так, але…» Якби мене попросили обрати між класикою імпресіонізму та сучасним мистецтвом, я б обрав класику. Тому що вона не суб'єктивна. Зараз можна просто приклеїти на стіну банан. Та це не мистецтво для мене. Не важливо, що про тебе говорить багато людей, важливо що саме вони говорять. Краще десять людей скажуть, що ти геній, ніж сотня вважатиме тебе хворим на голову. Окей, якщо епатаж прив'язаний до якісного продукту, це альтернативний спосіб просування та реклами. Але коли за епатажем більше нічого не має, то він не має сенсу.

Краса — це самодостатність

Олександр Кім — офіційно моє ім'я майже два роки. Це та крапка, яку було необхідно поставити у своїй сімейній історії. В непростих стосунках з моєю мамою, в повному незнанні свого батька.

Мої бабуся та тітка були мені замість мами в дитинстві. Так склалося, що я дуже рано подорослішав. Вимушено шукав заробіток, хоча мав би дивитися мультики. Це показало мені, що світ зовсім не безтурботний — тебе можуть кинути й повестися з тобою несправедливо. І ти не завжди можеш на це вплинути. З'явилася якась доля цинізму та постійна мобілізованість внутрішніх ресурсів, щоб в будь-яку мить постояти за себе. Певно, тому я зовсім не емоційна людина.

Коли я аналізував ситуацію, що склалася, зрозумів дещо важливе. По-перше, я носив прізвище людини, яку я ніколи не знав. Ким був мій батько, чим він жив. Я носив прізвище абсолютно незнайомої людин. А з рідною мамою я не живу з 10 років. Моє ім'я теж зав'язане на цій історії, яка мені абсолютно не близька. Чи хочу я, щоб мої діти носили прізвище цієї людини та продовжували це? Ні. Найефективнішим способом змінити це став вибір імені, яке мені близьке.

Тепер я став Олександром Олександровичем. Бути «Сан Саничем» прикольно.

Зміна імені стала тим останнім відсотком відповідальності за себе, якого мені не вистачало. Як-то кажуть, почав «з чистого листа», але зі збереженням попереднього досвіду. В принципі таку можливість потрібно давати всім людям. Якщо тебе назвали Варварою, а ти себе нею не відчуваєш, то ти не зобов'язана прожити з цим іменем все життя. Ти не зобов'язаний носити прізвище батька, до якого ти нічого не відчуваєш. В нас в суспільстві досі це стигматизовано, багато традиційних догм залишилося. Люди досі вважають, що мають право засуджувати чийсь вибір. Я за те, що якщо ти чогось хочеш — вперед.

До речі, Алекс з'явився вже в Проджекторі. Мене колись підписали так на лендінгу курсу, студенти автоматично почали так звертатися, і це прижилося. В побуті я називаю себе Сашею. Алекс — більш формалізоване звертання від студентів та іноземців.

Мені комфортно наодинці з собою

Я належу до тієї невеликої кількості людей, які нормально ставляться до історії з карантином. Так, я чимало втратив. Але пропагую філософське ставлення: я не можу на це вплинути, тому чому я повинен переживати. Краще приділити час тому, що я можу змінити: зайнятися спортом, іноземною мовою, прокачкою комунікаційних скілів. Мені не вистачає кінотеатрів та концертів. Але сказати, щоб це геть підкосило, то ні.

Велика проблема в багатьох людей — вони не можуть просто бути наодинці з собою. Тут є момент неприйняття себе. Коли я вперше зацікавився питанням здорового харчування, одна розумна людина сказала фразу, яка легко транслюється на інші сфери життя: якщо у твоєму житті немає іншої радості, окрім їжі, це не причина подумати про їжу, це причина подумати про життя. Людям, які страждають від карантину, варто задуматися про життя, про те, чи все в них гаразд. Можливо, їм варто принести в життя більше інших радостей і не залежати від соціуму.
Я б хотів бути людиною, на яку подивляться і зрозуміють, що все можливо. Для когось я зараз і здаюся таким, але хочеться досягнути подібного на глобальнішому рівні, бути орієнтиром в якихось цінностях. Показати, що бути собою це нормально, нормально відрізнятися та бути незручним. Щоб люди прагнули до власної унікальності.

Найбільший професійний страх — перестати бути практиком. Перетворитися на викладача, який колись щось умів, і тепер просто це переповідає. Не хочу стати чуваком, який колись досягнув свого піку та зупинився. Мені хочеться піти з професії красиво, як Роберт Дауні-молодший пішов з ролі Залізної людини.

Колись в моєму житті було максимально багато роботи. Я міг забути поїсти чи пропустити вечерю з дівчиною. Усвідомив, що так не повинно бути й почав над цим багато працювати. З'явився час для хобі, я повернувся до музики та почав займатися спортом. Працювати потрібно не багато, а розумно. І прагнути того, щоб роботи було якомога менше, а часу на себе якомога більше. Та перед тим, як шукати собі вільний час, спершу треба зрозуміти, на що ти справді хочеш його витратити. Хочеться ставити перед собою такі цілі, щоб завжди була мотивація звільняти час від роботи й проводити його з користю. І років в сорок хочеться стати людиною, яка працює годин десять на тиждень.
Авторка: Юлія Клебан
Фото:
Наталія Азаркіна
Локація: Національний музей історії України у Другій світовій війні

#людипоруч
Сподобалась стаття?